Тарас бульба скорочено

09.01.2018
Тарас бульба скорочено

Гоголь Микола — Тарас Бульба (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Остап и Андрій, сини Тараса Бульби, после Закінчення Київської бурси повернув додому. Їхній батько БУВ "Із числа тих корінніх, старих полковніків: весь БУВ ВІН Створений для ВІЙСЬКОВОЇ тривоги и відрізнявся грубою прямотою свого характеру". ВІН заздалегідь тішів собі думкою, як прибуде зі своими синами на Запорізьку Січ, уявити їх усім старим, загартованім боями Товаришам, подивуватися на їхні Перші ратні подвиги. Спочатку Тарас Бульба Хотів Відправити Остапа й Андрія на Січ одних, но "Побачивши їхню Свіжість, рослість, Могутнє тілесну красу, загорівся воїнській дух его, и ВІН следующего ж дня решил їхати з ними сам, хоча необхідністю для цього булу только упертий воля". Вранці, попрощавшись зі стареньким матір’ю, козаки рушили в путь.

Вершники Їхали мовчки. Старий Тарас думав про давнє: "перед ним проходили его Минулі роки, за Якими всегда плачі козак, бажаючих усе життя залішатіся молодим". ВІН думав про ті, кого зустріне в Січі з колішніх товаришів.

Думки его Синів були зайняті іншім. Старший, Остап, Майже ніколи не думав ні про Щось, "окрім Війни та прівільного піяцтва". У бурсі его вважаю одним Із найліпшіх товаришів, проти вчився ВІН неохоче и Чотири рази закопував свой буквар у землю, доки батько НЕ поклявся, что Остап не побачим Запоріжжя довіку, Якщо не навчиться всім наукам. зараз Остап "БУВ душевно розчуленій сльозами бідної матері"; только це его Бентежа и прімушувало замисли опустіті голову.

Менший брат его, Андрій, "МАВ почуття Дещо жвавіші и якось більш розвінуті. ВІН кож кіпів жагою подвигу, но разом Із нею душа его булу доступна такоже іншім почуттям. Потреба кохання спалахнула в ньом Жвавий, Щойно ВІН промінув вісімнадцяте літо. Жінки Частіше стали поставаті в гарячих его мріях; ВІН. бачив ее щохвіліні, свіжу, чорнооку, ніжну". Андрій намагаються пріховував свои почуття від товаришів, бо вважаю сороміцькім для козака думати про жінку и про любов, чи не покуштувавші битви. Одного разу, Блукаючи вулицями, де жили малоросійські та польські дворяни, ВІН "Побачив красуня, якої Ще не бачив зроду: чорнооку и білу, мов сніг, освітленій вранішньою зорею. Дівчина стояла біля вікна". Це булу дочка ковенського воєводи, что тимчасово пріїхав до Києва. Андрій бачив прекрасну полячку ще декілька разів, та Незабаром вона поїхала. Саме про неї думав Андрій, похнюпивши голову и опустивши очі.

Подорожні дісталіся до берега Дніпра І, зійшовші на паром, переправилися на острів Хортицю, де булу тоді Січ.

Втома від безпечного життя и піяцтва, запорожці звертаючись нового кошового отамана и начали Вимагати для себе справжньої справи. На тій годину до берега самє причаливши Невеликий пором. Дізнавшісь від людей, что стояли на ньом, як прітісняють поляки українців и віру православну, як скарав на смерть смороду гетьмана й козацьких полковніків, козаки вірішілі усім військом іти на Польщу.

Незабаром увесь польський південний Захід охопів страх перед запорожцями. Пожежі лютувалі селами; "все, что могло рятуватіся, рятувалося". У боях Із польськими королівськімі військамі особливо відзначіліся молоді козаки, охоплені полум’яним Бажанов Показати собі перед старшими. І Тарасу "любо Було Бачити, что обидвоє его сині були среди найперш". У Остапі, "незважаючі на молодість, Вже були помітні РІСД майбутнього вождя": "холоднокровні, почти не природного для двадцятідвохрічного, ВІН за одну мить МІГ зміряті всю небезпеки и весь стан справи". Андрій БУВ повний протілежністю: Він не знаючи, что означати обмірковуваті чи розраховуваті, вбачаючі Насолода в самій Битві, в музиці куль та мечів. Не раз, "покликання одним лишь запальний завзяттям, Кідава ВІН туди, куди Ніколи НЕ зважівся б кинути ніхто холоднокровний и віваженій, и одним Скажені натиском своим творів чудеса, Яким не могли не дівувати козаки, загартовані в боях".

Запорожці вірішілі йти на місто Дубно, де за чуйне, малося Чима багатств. Тримати в облозі фортецю смороду не любили, тому Оточі місто, прірікаючі жителей на голодну смерть. Незабаром козакам, особливо молодим, набридло така бездіяльність. Найбільше за всех сумував Андрій. Сам не знаючи чого, ВІН відчував якусь "серцево задуха". Одного разу Вночі, зоріючі на одному з возів, побачив ВІН перед собою загорнуту в покривало жінку. Це булу татарка, служніця сортаменту тієї панночки, якові Андрій зустрів два роки тому в Києві. Побачивши его з міської стіні, панночка послала до него служніцю за шматком хліба для своєї матері. Серце Андрія забілося. Все минуле, "что Було приглушені Суворов військовім життям, — все спливла разом на поверхню, потопивши у свою черга, ті, что Було тепер". Стягнувші з возів, де зберігаліся припаси, мішки з їжею, Андрій попрямував за Татарка и через підземний Хід попал до міста.

Страшні жертви голоду трапляє Їм на кожному кроці по дорозі до будинку Лубенського воєводи. Нарешті Андрій опинивсь в кімнаті панночки и Побачив жінку, что володіла его думками и почуття. Вона здала Йому вдвічі прекраснішою, чем досі. Ранее в ній Було Щось незакінчене, незавершене, тепер ВІН Побачив "вітвір, якому художник Додав Останній удар пензлем". Красуня поглянула на хліб, підняла очі на Андрія — "и много Було в очах тих".

— Цариця! — скрікнув Андрій, — Що тобі потрібно? Бий мені! Загадай мені службу найбільш Неможливо, яка только є на світі, — я побіжу Виконувати ее!

— Чи не дури, лицар, ні собі, ні мене, — відповідала панночка, похітуючі тихо прекрасною головою .— Тобі кличуть твій батько, товариші, вітчизна, а ми — вороги тобі.

— Що мені батько, товариші й вітчизна? Вітчизна — це ті, чого прагнем душа наша, что найміліше для неї. Вітчизна моя — ти! І все, что б НЕ МАВ, продам, віддам, загублено Задля такой Вітчизни!

Прекрасна панночка кинулася в Андрієві обійми, охопівші его білосніжнімі, чудесним руками, и заридали. Цієї миті вбігла з радіснім криком татарка. "Врятовані, врятовані! — вола вона.- Наші ввійшлі в місто, привезли хліба и зв’язаних запорожців!" Альо ніхто ее НЕ чув. "І загінув козак! Пропав для Всього козацького лицарства. Вирва старий Тарас сивий жмуток волосся зі своєї чуприни и прокляну и день, и годину, в якові породивши на сором Собі такого сина".

Уранці в запорізькому таборі Було гамірно, відчувався рух. Виявило, что козаки, Які розташуваліся перед бічнімі міськімі воротами, Вночі напилися замертво. Узявші часть п’яних у полон и перебити Решті, польські війська ввійшлі до міста — на щастя, лишь з невелика кількістю пріпасів.

Дізнавшісь, что поляки полонили запорожців соннімі, козаки розпочалі словесну битву з ворогом, Який так и вісіпав на вал. Чи не витримала "в’їдлівого козацького слова", Поляки відчінілі Міську браму, и звідті Виступ військо. Звідусіль вдарили по ворогові козаки, и почався бой. Незабаром поляки відчулі, что запорожці беруть гору, и снова сховайся за міською брамою.

Довгий не брикатися спати цієї ночі козаки, и Найдовший за всех — старий Тарас. Від єврея Янкеля, что побував у місті, ВІН довідався, что Андрій перейшов до ворогів. Старий поклявся тепер помстітіся полячці, яка прічарувала его сина.

Прийшла звістка, что на Січ напали татари, награбувалі много добра и забрали в полон козаків, Які лишилися там. Щоб віручіті товаришів з польської и татарської неволі, частина запорожців на чолі з кошовим отаманом вірушіла в погоню за татарами, а друга частина залишилась, звертаючись Своїм наказним отаманом Тараса Бульбу.

За рухом и Гамора у городе Тарас зрозумів, что готовится бой, и звернув до козаків Із промова: "Хочеться мені вам Сказати, панове, що таке є наше товариство. Немає зв’язку святішого! Батько любити своє дитя, но це не ті, братці, любити и звір своє дитя. Альо поріднітіся душею, а не кров’ю, может одна только людина. Бували и в других землях товариші, проти таких, як на Русі, що не Було. Нехай ж знають вороги, что означати у нас товариство! Если Вже на ті пішло, что поміраті, — так нікому ж Із них не придется так поміраті. Чи не вистача на ті мішачої натури їхньої!"

Усіх Глибока зворушіла така промова, пройнявші до самого серця. А з міста Вже виступали вороже військо, гуркочучі в литаври и труби.

— А що, пані? — перегукнувся Тарас Із Решті козаків.- Чи є ще порох в порохівніцях? Чи не потупивши шаблі? Чи не сконала козацька сила? Чи не зламав козаки?

— Вистача Іще, батьку, пороху! Згодяться ще шаблі; НЕ згинула козацька сила; НЕ зігнуліся козаки!

І рвонуліся знову козаки так, Ніби и Втрата ніякіх не зазнається. Скрізь тікалі й хова розбіті поляки. "Ні, щє не зовсім наша взяла!" — сказавши Тарас, Дивлячись на міські стіні, и БУВ правий.

Відкрілася брама, и вілетів звідті гусарській полк, окраса всех кінніх полків. Попереду нісся витязь красівішій за всех; на руці его звівався шарф, пошитий руками Першої красуні. Так і остовпів Тарас, як Побачив, что це БУВ Андрій. А тим часом молодий витязь, прагнучі заслужіті пов’язаний на руку подарунок, сипа удари ліворуч и праворуч. Чи не втерпів Тарас и заволав: "Своїх, бісів син, своих б’єш ?.". Та Андрій НЕ розрізняв, хто перед ним, подумкі бачачі только білосніжну шию, плечі й кучері своєї полячки.

На прохання Тараса козаки заманили Андрія до лісу. Щодуху полетів ВІН за козаками и немного Було не наздогнав одного, як Раптена чіясь сильна рука ухопив за повід его коня. Обернувши Андрій: а перед ним Тарас! Ніби школяр, Який, ганяючісь за товаришем, Раптена наскочив на вчителя, что заходив до класу, миттю притих Андрій, згаса его скажений порів.

— Так продати? Продати віру? Продати своих? Стій же, злазь Із коня!

Покірно, мов дитина, зліз Андрій з коня і ні живий ні мертвий зупинивсь перед батьком:

"Стій НЕ Руху! Я тобі породивши, я тобі и вб’ю!" — сказавши Тарас І, відступівші на крок, зняв з плеча рушницю. Блідій мов полотно стояв Андрій; его вуста тихо промовляв чієсь имя; но Це не Було имя Вітчизни чи матері, це Було имя прекрасної полячки. Вістрелівші, Тарас Довго дивився на бездіханне Тіло. "Чим БУВ НЕ козак? — думав ВІН, — и станом Вийшов, и чорнобровій, и обличчі, наче у дворянина, и рука булу міцна в бою! Пропав, пропав Безславні!"

Під’їхав Остап и сказавши, що треба поховати Андрія, но тут прийшла звістка, что на підмогу ворогам прібула свіжа сила, и ліс оточеній. Поміж деревами Скрізь показати вершники з Шаблій и спис. "Остапе. Остапе, чи не піддавайся!" — кричав Тарас, віхопівші сам шаблю. Альо "вже в’яжуть, вже беруть Остапа". Тарас ставши пробіватіся до сина, но Ніби важкий каменем вдарило его тієї самой миті. "Впавши ВІН, наче підкошеній дуб, на землю. І туман покрив его очі".

Вірний товариш довіз посіченого и почти бездіханного Тараса до самой Запорізької Січі и вілікував его травами. Через півтори місяці ВІН ставши на ноги, одначе БУВ "помітно Сонячно и смутний". Загинули всі его старі товариші, даже ті, что вірушілі в погоню за татарами, все Було тепер новим на Січі. Байдуже дивився Тарас на все І, тихо, похнюпившись, говорів: "Сину мій! Остапе мій!"

І НЕ витримала Тарас. Знаючи, что его голову поляки оцінілі у две Тисячі червонців, ВІН, поховали на дні воза, завантаження цеглою, с помощью старого єврея Янкеля дістався Варшави.

Чи не зумівші ні звільніті Остапа, ні Побачити з ним, Тарас, переодягнутій іноземним графом, прийшов на майдан, де мала відбутіся страта. Народ стікався туди звідусіль. У "тієї грубий годину" це Було одним Із найцікавішіх видовища НЕ только для черні, но й для Вищих класів.

Нарешті привели запорожців. Смороду йшлі НЕ боязко, чи не понуро, но з якоюсь тихою погордою. Попереду всех — Остап. Йому Першому довелося випити Цю Важко чашу. Остап витримала усі муки й тортура. Альо коли підвелі его до останніх смертних катувань, повів ВІН очима вокруг собі: Боже, всі невідомі, всі чужі лица! Хоч би хто-небудь з близьким БУВ прісутнім при его смерти! Проти НЕ ридання слабої матері чи Дружини Хотів би почути тепер Остап, а розумне, тверде чоловіче слово. І вігукнув ВІН у душевному безсіллі: "Батьку! Де ти? Чи чуєш ти?".

"Чую!" — пролунало среди Загальної тиші, и весь народ здригнув. Вершники кинулися шукати Тараса, но его Вже й слід простив.

Відшукався слід Тарасів. ВІН керували відбірнім полком во время знаменитого повстання на чолі з гетьманом Остряни. І коли вся козацька старшина, що не сміючі знехтуваті Проханов місцевого руського духовенства, погода відпустіті коронного гетьмана Потоцького, взявши з него клятвенно присягу забути стару ворожнечу, один только полковник НЕ погодівся на такий світ. Цім полковником БУВ Тарас. Зі Своїм полком ВІН вірушів далі гуляти Польщею, справляючі "поминки по Остапові" в кожному поселенні, доки польський уряд НЕ занепокоївся всерйоз и не доручили того ж Потоцький з п’ятьма полками конче спійматі Тараса.

Потоцький наздогнав козаків на березі Дністра. Чотири дні билися козаки, вичерпана всі припаси й сили, и Тарас решил пробитих крізь ворожі ряди. Можливо, ще раз послужив би Йому вірний кінь, Якби НЕ нахілівся старий отаман розшукаті в траві свою люльку з Тютюн, чи не бажаючих, щоб и люлька дісталася ворогам. Тут и Схопи его. Альо НЕ старість булу тому виною: сила здолав силу, около тридцяти чоловік повисло на ньом. Присудили поляки спалити Тараса на увазі в усіх, прікувавші кайдани до дерева. Альо нема на полум’я дивився Тарас; дивився ВІН у тій БІК, де відстрілюваліся козаки. А козаки Незабаром вже були на човни и гребли веслами. Кулі сипа на них зверху, но НЕ діставалі. І Спалахнулі радісні очі у старого отамана.

"Прощайте, товариші! — гукнув він.- Згадую мене и наступної весни прібувайте сюди знову й добрі погуляйте !.".

А вогонь вже піднімався над багаття, розстілаючі полум’я по дереву. "Та хіба знайдуться на світі Такі вогні, муки й така сила, яка б пересилила руську силу!"

Козаки Швидко плівлі по Дністру на вузьких двокермовіх човни, дружно гребли веслами и говорили про свого отамана.

Дивіться також:

При вікорістанні матеріалів сайту, посилання на агентство УкрЛіб обов’язкове.

Джерело: Тарас Бульба скорочено

Тарас бульба скорочено

Також ви можете прочитати